Наш
герой
Війна –
найбільше лихо людства, жахливе слово, значення якого сьогодні знають і діти,
однак той, хто бачив її власними очима та відчув своїм тілом, справді розуміє
всю її суть.
Наша
родина ніколи не замислювалася над цим, аж доки громом не вдарила новина - Сашко в зоні АТО.
…Ця
історія розпочалася 4 серпня 1991 року,
у сільській родині Шпилєвих народився
хлопчик, назвали його Сашком. Ріс звичайною дитиною у рідному селі Музиківка,
спочатку був садочок, потім шкільні роки. Молодим, дужим і здоровим пішов до
лав Української армії. Та доля приберегла для нього чималі випробування.
На нашу
країну насувалася чорна хмара – війна із внутрішнім та зовнішнім агресором,
хоча дехто до сих пір її називає АТО. Коли проходила перша хвиля мобілізації,
ніхто в нашій родині навіть не підозрював серйозності ситуації. Та 30 травня
2014 року Олександр став на захист кордонів нашої держави. Мати провела сина,
проте неспокійно було на душі, чуяло біду материнське серце.
Сашко
потрапив до військової частини А0680 м.Кіровограда у полк спеціального
призначення, тут і проходив спеціальний вишкіл. У кінці червня їхню частину
направляють до Краматорська, у самий вир війни. Хлопці, повні дитячих уявлень,
навіть не підозрювали, в яке пекло потрапили.
Спочатку
спецпризначенцям давали різні завдання: супроводжувати колони техніки,
патрулювати місто та військовий аеродром. Та коли почалася стрілянина і
з’явилися перші загиблі, стало зрозуміло, що це вже не ігри у війну. У кінці
червня, коли їхній батальйон супроводжував колону військової техніки, у БТР Олександра
і його товаришів влучила граната. Бойова
машина перевернулася від вибухової хвилі і наш герой отримав перше поранення –
контузію.
Після
одужання командування частини отримало повідомлення: бойовиками у Горлівці
планується ракетно- мінометний обстріл. Перед особовим складом було поставлене
завдання евакуювати дітей із місцевого дитячого будинку. Три розвідувальні
групи прибули на об’єкт. Малюки до 6 років були налякані, не розуміли, що
відбувається. Близько двадцяти дітей та вихователів було перевезено в безпечне
місце. Через декілька годин після евакуації, розпочався обстріл терористів, на
місці дитячого будинку залишилися лише руїни.
Далі
наступне завдання. Усі засоби масової інформації гуділи від новини: у районі міста Торез було збито Boeinq 777 авіакомпанії
Malaysia Airlines. Разом із 95 аеромобільною
бригадою полк спецпризначенців пішов на охорону того, що залишилося від боїнгу.
Це було нелегко. Почався потужний обстріл бойовиків. На жаль, наші хлопці
зазнали поразки і їх було відізвано назад до військових частин.
Боротьба
за Савур – Могилу виявилася однією із запекліших битв на Донбасі. Курган, який
уже привертав до себе увагу ворогів у 40 – ві роки, у 2014 знову виявився
ключовою позицією успіху або невдачі цього конфлікту. Бій став одним із
переломних моментів у житті Олександра, саме там він втратив багатьох своїх
побратимів, а все тому, що був наказ не давати відсіч. Хлопці сиділи під шквальним
вогнем куль, гранат, мін, градів. Усе, що вони могли – героїчно відбивати атаки противника і
утримувати висоту. Не встигли військовослужбовці оговтатися від попереднього
бою, як вночі 27 серпня їх підняли по тривозі. Це було звичайною справою, але
дещо занепокоїло хлопців, їм видали занадто багато боєприпасів… У районі
Іловайська сепаратисти взяли в оточення добровольчі батальйони «Донбас»,
«Херсон», «Миротворець». І ось нове завдання – вивести батальйони з оточення. В
операції взяла участь краща перша штурмова рота. З міста Краматорська до
Іловайська летіли на трьох гелікоптерах. У районі Докучаєвська один підбили
вороги. Завдяки 51 механізованій бригаді, яка знаходилася неподалік, військові
отримали підкріплення. Дорога була тяжка, постійні обстріли. І лише ближче до
ночі 28 серпня все ніби стихло, силовики перемістили свою техніку на
соняшникове поле, та спокій тривав недовго. На світанку, серед загадкової тиші
стало чутно гудіння. Це був безпілотник, і це могло означати одне – їх виявили.
І знову бій, багато поранених, але атаку змогли відбити. Колона прямувала далі
до села Новокатеринівка, де наших бійців чекала засада. Сепаратисти зайняли
зручні позиції на териконах, а українські військовослужбовці потрапили під
пересічний обстріл. Спочатку підбили перший танк, заблокувавши дорогу іншій
техніці, далі другий, який знаходився у кінці колони і перекривав дорогу назад. Солдати були в повному
оточенні, як у мишоловці. Усе нагадувало пекло, навіть не можна було
припустити, що все відбувається насправді, немов у голлівудському фільмі жахів.
У жорстокому бою полягло багато українців. Олександр, даючи відсіч ворогові,
отримав поранення в ногу. Далі вибухом був збитий Урал, де знаходився наш
земляк. Враз усе задзвеніло, почала текти кров із вух, очей, рота, все
почорніло і Сашко втратив свідомість. Почав приходити до тями і знову постріли,
куля влучила під серце і легені, почав задихатися, знову втрата свідомості.
Коли отямився, зрозумів, що товариш перетяг його до кущів, чим і врятував життя.
Кулі застрягли у бронежилеті. Пішов живильний дощ. З усієї штурмової роти 80 %
солдат було поранено, близько 100 загинуло.
Усе було наче в тумані. Замісник командира
віддав наказ усім, хто може пересуватися самостійно, відступати. Таких
виявилося лише дванадцять. Близько доби блукали лісами та полями. Зайшли до
села Тельманово. Там зустріли старенького діда, який зі страху почав благати,
щоб не вбивали. Саме він показав коротку дорогу до Докучаєвська. У бронежилеті
та повному споряджені Сашко разом із побратимами перепливли річку та знайшли
місце дислокації 51 бригади.
Тяжко
поранений, виснажений прийшов до тями у польовому госпіталі і не відразу
зрозумів, де він. Якусь мить думав, що вмер. А далі були госпіталі у
Дніпропетровську, Одесі. Звідти уже додому, у рідну Музиківку.
Його
війна закінчилася, але часто і у сні, і на яву він там. Ось така історія
справжнього мужчини і нашого героя.
Зірка
Музиківського краю
Безмежний
степ і кучерява від верб маленька річечка Вірьовчана, гаряче сонце і колючі
вітри, налита пшениця і стиглі кавуни, сиво – голуба полинь на скіфських
могилах, найсмачніше у світі молоко та бринза – все це моя рідна земля, моя
Музиківка! Я тут народилася, тут відчула теплоту сердець, що живуть і працюють
у цьому благословенному краї, де все
мені рідне і небайдуже. Славна моя земля людьми: працьовиті, завзяті, співучі, небайдужі
до минулого та майбутнього. Знають історію, поважають традиції, живуть і
примножують наш рідний таврійський край. Дивовижною радістю, гордістю і якоюсь
причетністю сповнюється моя душа, коли чую про нашу землячку Поліну
Володимирівну Куманченко, яку природа
наділила надзвичайним мистецьким
талантом акторського перевтілення, яка удостоєна почесного звання Народної
артистки Радянського Союзу, яка з Божою допомогою сама творила власне життя.
А
почалося воно у мальовничій Музиківці на Херсонщині, де 1910 року у молодій щасливій родині народилася друга донечка, записана в
метриці Пелагеєю. У дитячих спогадах дівчинки залишилися патьоки води, що стікали із темних жилавих батькових
рук, який повернувся із залізничного роз’їзду, мати, яка стояла із рушником і
велика сільська церква, Свято – Покровський храм. Як і усі діти, пасла корів, збирала вишні й
абрикоси в садку, садила картоплю і мріяла про театр. Коли дівчинці було п’ять
років, сім’я переїхала до Херсону. Жили
на розі вулиць Карла Маркса та 9 Січня. Світло рампи полонило Поліну саме у
нашому місті. Одного разу дівчинка
побачила дуже вродливу жінку, вона була
актриса. Вражена її красою, Поля з дитячою безпосередністю вигукнула: «Ой, яка
ж гарна!». Актриса почула ці слова, усміхнулася і познайомилася з нею. З того
часу вона брала її до театру, і там
дівчинка не тільки дивилася спектаклі, а й виступала, якщо потрібна була роль
маленької дитини.
Поля із сестричкою дуже рано залишилися сиротами,
і двоюрідна тітка забрала її в Миколаїв.
Намагалася зробити усе, щоб та не плакала, часто водила на прогулянки, одного
разу вони відвідали цирк. По арені прогулювалися справжні леви та тигри, дресирувальниця у зеленій
сріблястій сукні здавалася Поліні справжньою феєю, що тримала у руках чарівну
паличку і дівчинці захотілося таку ж саму. Вона зібрала усіх котів з околиці,
на чолі своєї циркової групи поставила собаку Жульку. Але все закінчилося
трагічно: коти порозбігалися, а собачка утекла на вулицю, де її збила невідома
вантажівка. Декілька днів Поліна плакала, а далі захотіла стати балериною.
Поліні
Куманченко на роду було написано бути актрисою. Ще в дитинстві вона вирізнялася серед однолітків спостережливістю
і гострим відчуттям природи гумору, легко
помічала комічне і так само легко його
відтворювала, завзято і влучно передражнювала усіх, хто впадав у її дитяче око. У шкільних виставах грала головні ролі, гарно співала, танцювала, писала
п’єси і вже тоді привертала до себе увагу.
Пройшли
роки і лицедійство стало сенсом її життя, а маленька пересмішниця
перетворилася на велику актрису, сама поява якої на сцені
супроводжувалася шквалом аплодисментів.
У 1928 році
Поліна Куманченко вступила у студію при Миколаївському пересувному робітничо – селянському театрі, через рік її прийняли у штат. У 1929 році
актриса переїхала до театрального
Харкова, її запросили у Театр юного
глядача. Потім Поліна стала
актрисою Театру робітничої
молоді, де по – справжньому розкрився її талант. Грала Ганну у «Безталанній»
Карпенка – Карого, Прісеньку у
«Шельменку – денщику» Квітки – Основ»яненка, Віроньку у «Шутниках»
Островського, Інесу у п’єсі Кальдерона « С любовью не шутят», пізніше дісталась
роль її мрії – Харитина у «Наймичці» Карпенка – Карого, в якій колись блискуче
зіграла Марія Заньковецька. Ролі були серйозні, Поліна Куманченко стала
справжньою зіркою харківської сцени, її
любила публіка, студенти ладні були носити на руках.
Далі
був Український драматичний театр імені
Т.Г.Шевченка у Харкові. Він заснований
легендарним Лесем Курбасом як «Березіль», і хоча великого режисера було заарештовано і
заслано, традиції, закладені ним, у театрі зберігалися. Поліна Куманченко на
прославленій сцені показала широту свого акторського діапазону: двадцятисемилітня
жінка відразу грала і юнгу Юрка в «Загибелі ескадри», і 60 – літню Захарівну у виставі «Кубанці». Поліна
Володимирівна володіла дивним умінням
перевтілювання, блискуче зіграні і королева Гертруда в «Гамлеті» Шекспіра, і
красуня Єлизавета у «Ярославі Мудрому» Кочерги та багато інших ролей.
Саме в
Харкові Поліна Куманченко зустріла своє перше кохання. Його звали Сергій
Раснянський, він був відомим дитячим письменником. Молодята одружилися, але, на
превеликий жаль, Поліна не змогла мати дітей, так і не судилося жінці відчути
щастя материнства. У часи Другої світової війни, під час евакуації сиріт із
дитячого будинку снарядом відірвало
обидві ноги Сергію. Він помер від величезної втрати крові у літаку по
дорозі до Москви. Усе своє життя Поліна Володимирівна зберігала єдину
фотографію чоловіка.
Далі
фронтова бригада. Шинелі, кирзові чоботи, смерть, яка шугала всюди та
імпровізована сцена із двох вантажівок, і Поліна - легка, тендітна, феєрична, у білих туфельках
на високих підборах у ролі Прісеньки із
«Шельменка – денщика». Як це не печально звучить та війна допомагала забути
власне горе. Згодом знайомство із
актором Михайлом Федоровичем Покотилом, разом пройшли усю війну, разом прожили
тридцять років, хоча й не були одруженими. Михайло любив свою наймилішу у світі Полю
віддано і ніжно. І хоч вона була далекою від класичних канонів
жіночності, на сцені ставала вражаюче красивою. Цікавим є те, що в юності
Куманченко грала то старих бабусь, то підлітків, а після сорока була вишуканою
у ролях жінок – вамп. Розквіт її творчості
випав на післявоєнні роки. У театр ходили «на Куманченко». Вона була
характерною і прикметною - веселухою, щебетухою, сонячною, відчайдухом.
Володіючи яскравим талантом і темпераментом, багато і наполегливо працювала над
кожною роллю. Якщо потрібно було зіграти красуню, вона перетворювалася на
богиню неземної краси, якщо потрібно було стати смішною – глядацька зала помирала від сміху.
Дуже
цікавою є історія у житті нашої землячки про закоханість студента Харківського
театрального інституту Леоніда Бикова. Вони грали на одній сцені, і якщо Леонід
не був зайнятим у спектаклі, все одно приходив і спостерігав за грою
Куманченко, намагаючись розгадати таємницю майстерності актриси і загадку чарівної жінки. Він не
зводив з неї очей і кожного разу дарував величезний букет білих троянд…
Захоплююча
сторінка у біографії П.В.Куманченко пов’язана з Москвою. У 1960
році на зустріч із москвичами дві тисячі театралів із України
відправилися для участі Декаді
літератури та мистецтва. Харківський театр представляв п’єсу Олександра Корнійчука
«Чому посміхалися зорі», у ній наша Поліна блискуче зіграла дружину
архітектора Клеопатру. Критика назвали
актрису «перлиною у сузір’ї українських талантів». У день закінчення Декади
указом Президії Верховної Ради СРСР п’ятнадцяти майстрам мистецтв, у тому числі
і Поліні Куманченко, були присвоєні звання «Народний артист СРСР». Усіх запросили до Кремля, але
так трапилося, що на автобус актриса запізнилася: дуже хотілося у цей урочистий
день виглядати по – особливому, ось і не встигла. Що робити? На допомогу
прийшло таксі, але не так просто було перейти через охорону. Поліна
Володимирівна розплакалася, і трапилося диво: не тільки пропустили, але й
провели у будівлю Президії Верховної Ради. Мабуть, Леоніда Брежнєва уже
попередили, і він зустрів усю у сльозах
актрису у коридорі зі словами: «Припиніть
плакати, ось ваша нагорода».
Трапляється, що й Москва вірить сльозам…
Багатогранною
постає перед глядачем і Куманченко - кіноакторка. Перша її роль - Горпина у фільмі «Киянка». Величезний успіх
випав і на долю кінотрилогії по роману Михайла Стельмаха «Велика рідня»: «Кров
людська – не водиця» (1960), «Дмитро Горицвіт» (1961) і «Люди все знають»
(1963), де Поліна Володимирівна зіграла Марію Бондар. А далі були тітка Паня із картини «Літак
відлітає в 9», мати у фільмі «День
народження». Усього Поліна Куманченко
знялася у сімнадцяти фільмах. Останній
раз у стрічці «Старт» (1987).
Незабутнє
враження на Поліну Куманченко справила
весна 1960 року. Київ, краса української столиці, духмяне весняне повітря,
пірамідки квітучих каштанів – усе налаштовувало на романтичний лад. І Поліна закохалася в Київ,
та так, що залишила Харків, театр, і в
1962 році разом із Михайлом Покотилом переїхала у столицю. Обоє вступили в
Український драматичний театр імені І.Франка. Початок був дуже вдалим : роль
кубинської революціонерки Терези в п’єсі «День народження Терези». Далі були ще
успішні ролі і визнання публіки та
критики, але тієї любові і поклоніння,
яке було в Харкові, артистична пара , на жаль, не мала, відношення із колегами теж не склалися.
Страждали обоє, та мужня Поліна Володимирівна трималась, а ось Михайло
Федорович почав пити, бити меблі, посуд – усе, що траплялося під руку, а вранці
на колінах просив пробачення у коханої жінки.
Грала
П.В.Куманченко у театрі у спектаклі «Лимерівна» по п’єсі Панаса Мирного, в «Ретро» Олександра Галина. За роль Романівни у «Пам’ять
серця» по п’єсі О.Корнійчука Поліна Володимирівна була нагороджена Державною
премією України, це сталося у пам’ятному 1971 році.
Саме у
цьому році помер М.Ф.Покотило. Поступово
ролей у старіючої актриси ставало менше
і менше, вона сумувала. Театр, як завжди, залишався її життям . Народна артистка
Радянського Союзу ладна була грати
маленькі ролі, просто дихати порохом куліс, але театр взяв курс на омолодження трупи, і Поліну Куманченко разом
із деякими ветеранами відправили на пенсію.
Згадуючи
своє життя, Поліна Володимирівна зауважила, що в ньому не обійшлося без парадоксів. На початку акторської кар’єри
мріяла про Джульєтту, а грала хлопчиків, коли досягла бальзаківського віку,
грала молодих дівчат, але Джульєтти серед них знову не було.
Щаслива Поліна Володимирівна була і з друзями, її
творчість любив і цінував О.Корнійчук,
називав улюблену актрису «сонячним
зайчиком», їй дарував свою дружбу і Микола Амосов. Але усе це не могло втішити,
Поліна Куманченко без сцени сумувала,
стали проявлятися хвороби. Тільки рідна племінниця, акторка Молодого театру Луїза Філімонова,була
поруч.
Дуже
інтригуючою видалася історія
дев»яностого року . На ювілей театру імені І.Франка запросили і Поліну
Володимирівну. Вона зранку чепурилася, зробила зачіску, але в останню хвилину
передумала: «Ні, я не можу через це переступити, я їм не потрібна». Запрошення залишилося у касі.
Останні
роки життя славної Поліни Куманченко, уродженки мого рідного села, пройшли у
спілкуванні з народним артистом СРСР Аркадієм Гашинським. Їх об’єднувала робота в одному театрі, колись разом знімались
у фільмах, майже одночасно залишились
без роботи, страждали і від того, що не мали дітей ( передчасно загинув син
Гашинського Євген). 13 грудня 1991 року вірний друг А.Гашинський помер і для Поліни Куманченко цей удар долі став останнім.
Через півтора місяці не стало і Поліни Володимирівни.
Талановита
актриса, щедра людина, інтелігентка, наша землячка зробила вагомий внесок у
мистецьке життя рідної України. Ми її пам’ятаємо, цінуємо, любимо, вивчаємо.
Рід
мій прекрасний…
Україна – рідна, священна
земля моїх дідів і прадідів. Тут я народилася і виросла, тут уперше побачила
сліпучу синь українського неба і золоті розливи пшеничних ланів.
Рідний край починається для мене не
лише з батьківського порога чи грон червоної калини на причілку хати. Він бере
початок із прадавніх коренів мого народу, про який увесь світ дізнався,
слухаючи солов’їний голос України - Ніну
Матвієнко:
Роде наш красний, роде наш
прекрасний,
Не цураймося, признаваймося.
І справа
не в тому, що національні корені моєї родини пов’язані з цією землею. Моя
прабабуся з батькового боку належала до
багатої польської родини і зазнала поневірянь у сталінських концтаборах. З
маминого боку змішались українські і
циганські корені. Але обидва мої прадіди проливали кров у Велику Вітчизняну.
Один із них загинув у перші дні війни, захищаючи Брест- Литовську фортецю. Я
пишаюся своїм родом, пишаюся тим, що моя сім’я є часточкою великого українського народу, бо
незалежно від національності, ми любимо ту землю, яка нас зростила.
Я пишаюся тим, що мої родичі
зберегли у своєму повсякденному ужитку рідне українське слово з присмаком
херсонського діалекту.
Дивовижною радістю сповнюється моє
серце, коли згадую той особливий
урочистий настрій, що панує у моїй родині, коли стрічаємо улюблені
народні свята … Різдво Христове, його ми проводимо з дотриманням усіх традицій, які зберегли мої любі бабуся і дідусь: вишита скатертина, духмяне сіно, смачна кутя,
святкові страви, пшеничний снопик. Радіємо, коли до хати завітає вертеп!
Здається, що сміх, веселощі, жарти триватимуть увесь рік!
Ще я дуже люблю у Вербну неділю
святити гілочки верби. Коли всі люди піднімають догори прикрашені букети, то
здається, що довкола тебе справжній рай
свіжого зела. Незабутніми є хвилини, коли матуся легенько б’є мене вербовими
гілочками і промовляє: « Не я б’ю, верба б’є, через тиждень красне яєчко!»
Урочисто,
піднесено і радісно буває біля церкви, коли усією родиною йдемо святити паску напередодні
Великодня. Люди в цей день якось особливо усміхнені і привітні. Із самого
малечку пам’ятаю, як несла у своїх руках
кошик із паскою. У нашій родині їх печуть за традиційним сімейним рецептом,
який передається по жіночій лінії із покоління в покоління. Мої матуся й бабця
дуже горді з того, що мають справжню
українську піч - тому випічка і смажене у них завжди незвичне, особливе , смачне.
Дуже мені хочеться зберегти і передати
своїх дітям і піч, і традиції, і рецепти.
Також разом із моїми рідними люблю
прикрашати свій будинок і все подвір’я клечанням у свято Трійці, на підлогу обов»язкого
стелимо аїр, м’яту, повсюди лаштуємо духмяні букетики. Вранці
прокидаєшся і одразу відчуваєш запах Зелених свят!
Чимало цікавих звичаїв є у моєї
родини, і я завжди радо їх дотримуюся. Глибоко переконана: шануючи їх, ми приєднуємося до
якогось невидимого космічного пульсу, шануємо одвічні закони природи, прямуємо до могутньої сили, ім’я якій родина.
Минулого року моя сім’я стала
свідком того, як у Полтаві більше двох десятків
фольклорних товариств взяли участь у своєрідному фестивалі «Сорочинський
ярмарок». Я була вражена, як самодіяльні колективи розвивають національні
традиції, збагачують культуру нашої країни. А який талановитий наш народ! Разом із присутніми я співала українські народні пісні, голосно –
голосно! Головною метою для і мене, і
для них у ті хвилини була «Україна свята», рівна серед рівних, шанована у
цілому світі держава.
І хоч зараз для моєї вітчизни
прийшли непрості часи: економічна нестабільність вразила все її населення, але
люди не занепадають духом, повертаються серцем до наших національних і
моральних цінностей, героїчної історії, свято вірять у те, що наша Батьківщина
стане могутньою європейською державою. Це додасть сил перебороти економічні труднощі. Не
ворогувати, а жити в мирі і дружбі із сусідами, дивитися одне одному в очі щиро
й привітно, а не зі злістю і заздрістю. І, головне, - працювати, пам’ятати,
берегти.
Я вірю:
мине кілька років – і настануть інші часи
для моєї країни, стане наша земля щедрою і родючою, а міста і села – багатими.
Хочу бачити її в майбутньому мирною, без війн і крові, без горя і сліз. Є
населення України, найголовнішою ознакою якого завжди вважалася єдність, а
труднощі ми поборемо. У години скорботи і радості наш народ був, є і буде
великою ріднею, про який можна з гордістю сказати: «Роде наш красний, у тебе
велике минуле і світле майбутнє…»
Закройська
Рената
Тут – вічна молодість,
непідвладна часу,
Дитинство вічне у шкільнім дворі…
Школа… Це не тільки стіни. Насамперед це – дух, традиції,
наступність поколінь. Це педагоги: і ті, хто переступив поріг, сіючи зерна
доброго, розумного, вічного, і ті, кого вже немає сьогодні, але завжди живуть
вони у пам’яті учнів, колег і вчителі – пенсіонери, для яких найвища нагорода в
житті – успіхи колишніх вихованців, їхні щирі слова подяки на традиційному
вечорі зустрічі шкільних друзів, де впізнають вони один одного, незважаючи на
сивину, за блиском завжди молодих очей.
Музиківська
школа має не тільки багате минуле, творче сучасне, а й широкі перспективи у
майбутнє. Впевненість у завтрашньому дні
ґрунтується на високому професіоналізмі вчительського колективу, який налічує
сьогодні…
Нашій альма
– матері – 140 років! А починалося все так.
У 1876 році в Музиківці було відкрито церковно – приходську школу.
Навчання тривало три роки, під час якого два педагоги вчили арифметики, письма,
закону Божого близько… учнів. Із тих пір школа зазнала багато змін: 1886
року відкрито земську з чотирирічним
навчанням ( скільки учнів і вчителів), 1919 - 1926 роки – народну школу ( до …
учнів, … вчителів); 1926 рік – перехід на семирічне навчання. 1926 – 1034 роки
існувала Музиківська школа селянської молоді сільськогосподарського призначення
(скільки дітей і вчителів). У роки Великої Вітчизняної війни навчання
припинилося і було відновлене лише у 194… році. 1951 рік – перехід на
восьмирічне навчання, а із 19… Музиківська школа стала середньою.
Скільки
всього бачили за ці роки шкільні стіни: перші поразки і перемоги, заохочення і
критику, гордість за виконання доручень і радість спілкування з однокласниками,
міцну дружбу і першу закоханість – усе, з чого складається шкільне життя.
У різні
часи керманичами нашої школи були…….. Із 20… цю естафету перейняла молодий і
енергійний педагог Гричун Неля Володимирівна.
Багато
років свого життя віддали улюбленій справі, виховали не одне покоління учнів, а
зараз знаходяться на заслуженому відпочинку………….
Ішли роки,
змінювалися директори, виходили на пенсію вчителі, приходили нові, але
незмінним залишився дух співробітництва, взаємодопомоги, любові до учня та
відданість педагогів обраній професії. І всі разом – учителі, учні, батьки
створювали свою альма – матір.
На початок
2016 – 2017 навчального року Музиківська ЗОШ І- ІІІ ступенів налічує 2.. учнів.
За результатами 2015 – 2016 навчального року маємо… відмінників. У школі працює
… вчителів. Усі вони – фахівці своєї справи ( серед них методисти - …, старших
вчителів -…, мають вищу кваліфікаційну категорію -…). Уже близько 30 років
присвячують себе улюбленій справі Григоренко Є.М., Кабанова М.В., Кабанов О.О.,
Васильєв В.М., Петрова Н.М., Костік
Т.О., Гладченко Р.В., Гричун Н.В., Клок
С.Д….
Навчалися тут, а згодом самі повернулися навчати інших
Гладченко О.В., Компаніченко Н.М., Маркова В.В., Борисова Н.В., Кузьменко Г.П.,
Компаніченко О.І., Славич В.В. Мельник І.М., Басалик С.Л.,Каліберда Л.О.,
Тімкіна Н.О.
Серед
здобутків закладу можна відмітити за … років існування середньої школи …
медалістів. Наші учні неодноразово перемагали в олімпіадах, конкурсах і
проектах різних рівнів.
Щось особливе
( переможці проектів….)
«Усяка
школа славна не числом, а славою своїх учнів», - писав М.Пирогов. Нашій школі є
чим пишатися. Серед її вихованців -….
Прикладом мужності для нас є випускники школи – учасники
бойових дій у зоні АТО: Шпилевий Олександр,…
Але
найважливіше в нашій школі – її душа, яка, скільки б років не минуло, все одно
залишається молодою завдяки дзвінким дитячим голосам, якими будуть повниться ці
стіни.
7 жовтня 2016 року, золотого осіннього дня, Музиківська
школа знову розчинить двері усім своїм учням. У кожного випускника буде
можливість пройти шкільними коридорами, згадати свою юність, свого в Вчителя,
котрий запалив іскру знань, був старшим другом і порадником.
У пам’яті моїй
У
пам’яті моїй мільйони різних спогадів, які хвилюють серце або викликають
посмішку.
Вечір
тихо і непомітно завітав у гості, ми з матусею пили чай і вели бесіду. Згадала
ненька, як колись її бабуся розповідала
про молоді роки… Вона застала горе ще до війни: поховала четверо синів –
померли від недуги. Коли чоловік Іван пішов на фронт, де і пропав безвісти,
Юлія зосталася з трьома доньками сама та ще й вагітна. У їхньому селі проходила
каральна експедиція. Бездушні німці навідували будинки і просто розстрілювали,
не шкодували нікого. Прийшов солдат і до хатини моєї прабабусі та, побачивши, що
вона забилася у кутку із трьома дітьми та ще й вагітна, приклав пальця до вуст
і декілька разів вистрілив устелю. Доля відвела біду, німецький солдат врятував
життя Юлії та її донечкам. Утома і голод не раз валили її із ніг, руки
тріскалися від роботи, та все ж жінка у важкі повоєнні роки сама, без чоловіка,
змогла виховати і дати гідну освіту своїм донькам Марії, Василині, Анні та
Юлії…
Ці
спогади гострим болем озвалися у материному серці, а моє переповнювалося
вдячністю Богові за те, що з’явилися на світ бабуся, матуся і я.
Життя
раптово може змінити напрямок. Ось події сорокових років повторюються знову.
Хтось хоче роздрібнити мою Україну, знищити наш козацький дух і завзяття. Але
так як ніхто не зможе привласнити небо і сонце, так ніхто не зможе побороти наш
патріотизм. Ми, як Прометеї, несхитні. У серці смертнім безсмертя сила, віра,
надія, любов і пам’ять.
Закройська Рената
Гордість родини
Мій
дідусь Бурдельний Микола Андрійович був улюбленим сином у дружній родині. Його
батьки мріяли, що діти виростуть, отримають освіту, поїдуть із села і будуть
жити краще ніж вони. Щороку під час літніх канікул молодші члени родини завжди
десь відпочивали. Не став винятком і 1941 – ий. Старших Ольгу і В’ячеслава
залишили вдома допомагати по господарству, а молодшого Миколу відправили до
Москви погостювати у дядька. Та додому він повернувся тільки у 1943 – ому. Я
часто просила дідуся розповісти про його дитинство. Він згадував війну, яка надовго
розлучила його з батьками.
Зі
сльозами на очах та великою гордістю розповідав він про свого батька, мого
прадідуся, Бурдельного Андрія Петровича. Він пішов на фронт у перші дні війни –
прийшов у сільську раду і записався добровольцем. Його дружина Марія Іванівна
залишилася одна із дрібними дітьми на руках. Невдовзі село спорожніло, не стало
чути чоловічих голосів. Їх скрізь замінили жінки: на полях, у кузні. А коли прийшли німці, життя стало нестерпним.
Вороги лютували, відбирали продукти харчування, худобу, не шкодували ні малого,
ні старого. Серце Марії Іванівни розривалося від болю: вона не знала, що з її
молодшим сином. Щовечора, повертаючись із роботи, прабабуся сподівалася
отримати звістку від чоловіка. Вона чекала, а листів усе не було. Він пропав
безвісти так жодного разу і не написавши, де він, що з ним. Першою і останньою
кореспонденцією стало повідомлення, в якому говорилося , що Бурдельний Андрій
Петрович загинув у бою під Берліном.
Так, не
всім вдалося вижити у тій пекельній боротьбі. Але наш народ переміг. І вже у
мирний час мій дідусь часто повторював такі слова: «Пам’ятай, онучко, що твій
прадід загинув, щоб ми жили вільно». У нашій родині не збереглося фотографії
героя, але у спадок від діда я отримала горду пам’ять про мого прадіда.
Памінчук Катерина
Що таке
війна?
Сьогодні
ми можемо точно сказати, що таке війна, бо, на жаль, це болюча реальність, і з кожним разом вона
жорстокіша, неначе вбирає в себе все більше сили і зла. Війна п’є кров, як сік,
а кожне несправедливе жорстоке вбивство їсть, як солодке яблуко, насичене соком
байдужості.
Україна! Для мене це маленька чиста
держава з родючими жовтими полями, з яскравим блакитним небом, у високості
якого літають пташки, а в степу пшеничка, наче ота русокоса дівчина, від якої
струмениться світло краси.
Та хто ж знав, що, шукаючи нової
ненависті, війна не омине цю славну землю. «Боже, за що нам таке?» - кричать
матері, тримаючи на руках своїх дітей, які давно вже зголодніли. І з кожним
убитим солдатом у бабусь завмирають серця. А воїни, йдуть у бій сміливо, із
любов’ю до матерів, дітей, коханих, не боючись смерті. У кожного із них у душі
монолог: Україно, ненько моя, ти нічого не бійся, я відвоюю тебе, я ладен загинути за тебе, за себе, за весь
наш козацький рід. Я… Почувся постріл і все – його нема. Жінка пропала
безвісти, шукаючи коханого, дитинка, плачучи, уже малою зрозуміла: «Я сирота».
Ось що принесла війна на нашу землю. Та знаєте, я не боюся, бо мій дух і дух
моїх побратимів не зламати нікому. Наші гори, ліси, ріки і озера завжди будуть
нашими, українськими.
Ми
будемо вічно пам’ятати своїх героїв! Слава Україні!
Кузьменко Катерина
Що
таке війна, мамо?
2014 рік… Україна здригнулася.
Козацька мелодія наших сердець прокинулася під звуки бандури в унісон із
пострілами та вибухами. Ми перестали терпіти. Ми – українці, горда і незламна
нація. Нехай коряться інші, а ми і, стоячи на колінах, лише відпочиваємо, а не
ноги цілуємо.
Люди
йшли, не оглядаючись назад, не дивлячись на сльози та благання: «Залишся,
залишся, сину, батьку, коханий!»
А хтось
питає: «Страшно?» А знаєте, так, страшно. Ще й як. Але ж хіба зараз це має
якесь значення? Цей страх зникає, усе зникає, коли чуєш, як убили невинну
дитину у яснім місті Щастя, як школу розгромили у багатому місті Артемівськ, як
понівечили юне дівоче тіло, як нищили села і міста, як у Дебальцево загинуло
півсотні військових, вбито двадцять мирних жителів…
А що
таке війна, мамо? Кожна дитина запитує. А в матері сльози, бо її малеча у свої
дитячі рочки уже знає ціну життя, свого життя, життя усього народу.
А інколи
просто хочеться заплющити очі, ввімкнути радіо і почути: «Закінчилася війна»,
просто хочеться приголубитися в невимовно ніжні і водночас надійні найрідніші
татові руки. А тато не вдома. А тато там, де не до обіймів. І кожного дня я
чую: « Юлечко, все добре, донечко, я скоро вже буду вдома». А знаєте, як боляче
почути позаду постріл і крик командира: «Машину підірвали, увесь наш конвой
загинув». А Петро татові тихо: «Миколо, тримайся!» А в тата сльози, мовчить та
серцем чуєш, як капають сльозинки. Чоловіки не плачуть? Не плачуть ті, хто
немає серця, а коли кращого військового друга убито, то плачуть усі.
Зараз
часто можна почути від стареньких людей: «Верніть СРСР!». Але навіщо? Ми
молодь, ми не хочемо. Ми українці прагнемо європейських стандартів, не хочемо
жити у лаврах давно забутого соціалізму!
А хтось
волає : «Я росіянин!», нещодавно ще тримаючи синьо – жовтий стяг. Та хіба після
цього ти людина?
Серце
крається, болить, реве і ниє, проте сяє синьо – жовтими кольорами і
пам’ятає героїв. Герої ж серед нас!
Ніколи не забудемо, не пробачимо, не віддамо!
Усе, на що вистачає сили сказати, аби не заплакати:
«Слава Україні!»
Юлія Краснова
Що таке війна
Ніколи
не думав, навіть не міг припустити, що настане день і українці знову візьмуть у
руки зброю, і буде громадянська війна у, здавалося, мирний час..
Це ж наша земля, і ніхто не має
права на неї зазіхати… Україна – це едем на нашій планеті, вона дана нам Богом.
Адже тільки тут такі мальовничі простори, родючі грунти і урожаї найкращі. І не
дивно, що хтось хоче її захопити. Вона неначе дівчина – красуня, яку усі
хочуть… І я вважаю, що найбільший дарунок Бога – це не просто життя, а життя на
Україні. І я вдячний йому за це. Мені здається, що кожен чоловік просто
зобов’язаний віддати борг своїй Батьківщині, своїй нації та своєму народу. За
це не страшно померти. І якщо все ж таки настане друге пришестя Христа, то воно
обов’язково станеться у нас, на Україні.
Наша Батьківщина завжди потерпала:
то турки, татари, то поляки, то німецькі фашисти… Але нікому не вдалося взяти
верх. Ось і настала черга Росії… Звичайно, війну веде не російський народ, а
саме російський уряд. Але, як кажуть,: «Путін не вічний, настане і його час…» Я
сподіваюся, що наш Крим стане йому це кісткою у горлі, якою він і подавиться.
Наші так звані «сусіди» дуже
здивувалися, коли побачили, як буквально за лічені дні українська армія виросла
і зміцніла. Хоч я ніколи не сумнівався у наших Збройних Силах, адже у наших
жилах тече кров славних предків – козаків, які славилися своєю силою та
свободолюбством. Звичайно, ми не войовнича нація і ніколи не прагнули воювати
та захоплювали нові території. Нам це не треба, усе, чого ми хочемо, - свободи
та повної незалежності. Війна – це прояв тваринного інстинкту, але ми ж люди,
тому ці інстинкти слід контролювати. Як говорив Боб Марлі: « Людство має
покінчити з війною, а то війна покінчить із людством».
Наші агресори думають, що
ускладнюють нам життя цим кривавим насиллям, жорстокими вбивствами та відвертим
знущанням… Навпаки, вони його спрощують, так їх легше буде вбивати. Адже дуже
тяжко стріляти в живу людину, а тим більше в людину слов’янського роду..
Дуже, дуже, дуже шкода молодих
чоловіків, які боронять Україну, адже вони платять своїм здоров’ям, своїми
нервами та своєю молодістю. І, можливо, місцем у раю, адже у Біблії сказано: «
Не вбий». Я чув багато історій з
передової, стріляючи у ворога, солдати кричать один одному: «До зустрічі у
пеклі»…
Я гадаю, що війна так швидко не
скінчиться, вона буде продовжуватися сім років, світ був створений за сім днів,
а Україна повністю відродиться за сім років… А щодо Путіна, то я впевнений,
настане час, і він сам захоче вмерти, але земля його не прийме… Проте коли усе
скінчиться, в Україні буде вільна дорога в Європу, армія світового рівня,
сильний патріотичний дух, сильна нація та повна незалежність, а Росія за старою
традицією з горя «зайде в запой».
…… Прийде наша весна й гармати стихнуть… Війна
скінчиться враз, соловей повернеться до лугу на калину та й защебече… І подихом
тепла наповняться серця. .. А квіти, квіти виростуть на наших темних ранах, і
заросте барвінком душа… І більше не буде ні пострілів, ні вибухів, а тільки
шелест, шелест ніжних трав… А ти і твоя родина – усі будуть у мирі дружно жити…
І рідна сильна Україна заторжествує на
весь світ… Але поки іде війна.
Шпилєвий Денис
Комментариев нет:
Отправить комментарий